СИНКРЕТИ́ЗМ, у, ч.

1. книжн. Нерозчленованість, злитість, характерні для початкового, нерозвинутого стану будь-якого явища. Строфова [строфічна] пісня вийшла із синкретизму обрядової гри, де спів сплітається в одну цілість із танком-хороводом (Муз. праці, 1970, 350); Для античної трагедії, як відомо, характерний був синкретизм, тобто нерозривна єдність мовлення, музики і танцю (Літ. Укр., 18.II 1966, 2); Синкретизм первісного мистецтва.

2. філос. Різновид еклектизму; поєднання різнорідних, суперечливих, протилежних один одному поглядів.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 184.