СИЛОМІ́ЦЬ, рідше СИЛОМІ́ЦЦЮ, присл., розм. Проти волі, насильно. Вона вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць (Гр., Без хліба, 1958, 31); Дівчатками були ще — Змій одружився з нами силоміццю (Крим., Вибр., 1965, 180); І хотіла б устати [Настя], та якась ласкава потайна рука силоміць очі закриває, надавлює чимсь (Вас., І, 1959, 221); Багато людей було тієї думки, що опікуни Ладики силоміць випхнули Олену за богослова Річинського (Вільде, Сестри.., 1958, 3); * Образно. — Сонце так гарно присушило, і з землі силоміць зелень витягає (Коб., III, 1956, 526); // Із зусиллям, примушуючи себе. Нартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць (Л. Укр., II, 1951, 432); Довго ламав свою круту вперту натуру. Почувалося, що й зараз говорить він силоміць, вимучує з себе слова (Минко, Вибр., 1952, 98); Хліб не має ніякого смаку, а я його розжовую і ковтаю силоміць (Збан., Єдина, 1959, 80).

Бра́ти (взя́ти) силомі́ць — діяти насильно, ні на кого не зважаючи. — Давай-бо [гроші] по волі, а то візьмемо силоміць, — грозять вони [розбійники] йому (Вовчок, І, 1955, 359); — Я тебе силоміць не брав до себе, ти сам причепився (Ков., Світ.., 1960, 17).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 169.