СЕ́РБИ, ів, мн. (одн. серб, рідше се́рбин, заст. сербія́нин, а, ч.; се́рбка, рідше се́рбинка, заст. сербія́нка, и, ж.). Південнослов’янська народність, що живе в Югославії. Бачу я, що погано дивляться на мене чиїсь очі. То був приятель мого чоловіка.. Чорний був увесь, родом із сербів, здається (Хотк., І, 1966, 64); Мій дід був серб. Його руки́ я й досі бачу жили сині, обличчя риси, мов орлині… (Сос., II, 1958, 353); Хай сербин розкаже, чи ми не братались Оружно у щасті й горі; За віру, за волю чи ми ж не рубались На полі, на горах, на морі? (Стар., Поет. тв., 1958, 35); Вхід до нього [мавзолею] з двох боків стереже вісім каріатид, одягнених у національне вбрання, що уособлюють собою матерів — сербку, ..македонку, хорватку, словенку.. й чорногорку (Літ. Укр., 24.ХІІ 1968, 4); [Сербин:] А Мар’яна чортівськи таки гарна! І між нашими сербинкама не приходилось бачить таких (Вас., III, 1960, 24); Тамара познайомилася з сусідкою-полькою і з смаглявою сербіянкою Парою (Хижняк, Тамара, 1959, 186).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 128.