СЕЛИ́ТЬБА, и, ж., заст.
1. Селище (у 1 знач.). Звелів він негайно запалити млин і дозволив летючим загонам вкупі з татарами сплюндрувати й грабувати всі окружні селитьби, не милуючи нікого, навіть кішки (Стар., Облога.., 1951, 61); Чула [Соломія] про селитьби втікачів і тільки ждала, щоб Остап трохи очуняв (Коцюб., І, 1955, 380).
2. Ділянка землі біля будинку, зайнята городом, садом; садиба. У неї була й хата славна, і селитьба, і скрині такі на колесах, що було перехилишся та й дна рукою не дістанеш (Вовчок, І, 1955, 279); — Аби хоч були сякі-такі статки. А то ж всієї землі — одна селитьба, та й то вузька, наче пілка (Стельмах, І, 1962, 222).
3. рідко. Будинок, оселя (у 2 знач.). Разом обойко перебігли вони темні сади, де рожевії квіти пахли й вода дзюрчала й разом никали попід селитьбами турецькими (Вовчок, І, 1955, 335).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 118.