СВІ́ТАЧ, а, ч., рідко. Те саме, що світи́ло 1, 2. Ще хвилина, і місяць урочисто випливе з моря,.. встануть зорі над горами і ясною громадою ітимуть за місяцем.. Я ждала тії [тієї] хвилини, того тихого, величного тріумфального ходу світочів небесних… (Л. Укр., III, 1952, 608); Краще вже піти на французького трагіка Mounet Sully,.. то вже-таки справжній «світач» (Л. Укр., V, 1956, 130).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 88.

Світач, ча, м.

1) Маленькій желѣзный подсвѣчникъ для восковой свѣчи у иконы: желѣзный стержень, вбиваемый въ стѣну или божник, съ трубочкой для свѣчи. Волк. у. См. Світич.

2) Въ курной полѣсской хатѣ: четырехугольная деревянная труба, спускающаяся изъ крыши въ избу, внизу подъ нее подвѣшена желѣзная рѣшетка, на которой вечеромъ зажигаютъ лучину. Чуб. VII. 390.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 109.