СВЯТИ́ТИ, свячу́, свя́тиш, недок., перех., церк.
1. Здійснювати церковний обряд, що символізує очищення чого-небудь від гріховності, надання чомусь святості; освячувати. Чайченкова мати купила хату у Любчиках, святила ту хату (Вовчок, І, 1955, 194); Почали ченці молебень правити, потім колодязь святити (Тулуб, Людолови, І, 1957, 79); * Образно. За ниву, що святив наш чесний піт, За серцем нашим живлені заводи, За пісню й книгу, як за сонця світ, За ясні зорі і за тихі води — На прю ми стали проти царства тьми (Рильський, II, 1960, 182).
2. Висвячувати кого-небудь у духовний сан.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 103.