СВОЯ́К, а́, ч.

1. Брат дружини. [Денис:] Мокрина таки трохи чи не з рідні нам, бо брата мого у других, Ригорія Шапувала, свояк та держав її небогу, Петрову дочку… (Кроп., II, 1958, 437); // Чоловік жінчиної сестри. Згодом на вогник зайшов Петро Семенович Ярошенко, свояк Галаженка. Вони одружені на рідних сестрах (Рад. Укр., 16.V 1961, 2).

2. діал. Родич. Було в нашім селі кілька багатих шляхтичів, ще й тезки Довбанюкові, все Городиські, хоч і не свояки (Фр., II, 1950, 85); — Поклони так само нема ким пересилати — ми не кревні, ані свояки (Л. Укр., III, 1952, 739).

3. розм. Своя, близька людина. Свій свояка вгадав здалека (Номис, 1864, № 7962); — Бачу, — тут свої люди,— тремтячим голосом промовив старець. — Тхе! Знайшов своїх! — зареготав Задорожній. — Свояк обізвався!.. (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 288).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 100.

Свояк, ка, м. Своякъ. Свій свояка вгадає здалека. Ном. № 7962.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 111.

своя́к —

1) брат дружини, а та­кож чоловік жінчиної сестри; сво­яком називають ще свата (див. сват 2); жартують: «Свояк: десята вода на киселі»; «Ми з тобою сво­яки: твій дядько моїй Парасці двоюрідний Сидір»; «Ти мені сво­як: в твоєї баби запічок горів, а мій дід руки грів»; «Ти мені свояк по рябій свині з поросятами»;

2) своя, близька людина. Свій свояка вгадає здалека (М. Номис).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 530-531.