СВИ́ЩИК, а, ч., розм. Те саме, що свисто́к. [Селім (зриває з Бея свищика й голосно свистить):] До мене! (Сам., II, 1958, 212); Окремою групою керамічних виробів є іграшки — ліплені свищики у вигляді коників, пташок та набір глиняних глечиків (Нар. мист.., 1966, 62); М’яко віддавалися в широкому степу переклики тривожних голосів і свищиків (Кач., Вибр., 1953, 279).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 76.

Свищик, ка, м. Свистокъ.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 107.

сви́щик = свисту́н (зменшено-пестливе — свистуне́ць) —

1) ста­ровинна дитяча іграшка, за допомогою якої утворюють свист; свисток;

2) складова частина сопі́лки (див.);

3) тільки свисту́н — порожній горіх; символ безвартісності: «Був колись горіх, а тепер свистун».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 527.