САМОЗВА́НЕЦЬ, нця, ч.

1. Той, хто видає себе за іншу особу, незаконно присвоюючи собі чуже ім’я, звання тощо. Дізнавшись про появу самозванця в Польщі, московський уряд оголосив, що Лжедмитрій — не хто інший, як колишній монах Григорій Отреп’єв (Іст. СРСР, І, 1956, 153); За кого вони його приймають? Чи не за самозванця якого-небудь?.. — В мене м-мандат! — став він раптом заїкатись (Гончар, II, 1959, 117).

2. жарт. Той, хто за власною ініціативою, без уповноваження, береться за певну справу, самочинно приступає до виконання якихось обов’язків. Чи гнеться, чи дзвенить — Всі коси пробують, знавці і самозванці (Рильський, Поеми, 1957, 259).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 37.