САМОВДОВО́ЛЕНИЙ, а, е. Який відчуває вдоволення самим собою і не приховує цього, усвідомлюючи свої достоїнства, заслуги, переваги тощо. Килина — обмежена самовдоволена селянка, яка живе в достатках (Укр. літ., 9, 1957, 278); Нестеренко засміявся тихим сміхом самовдоволеної людини (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 166); // Який виражає самовдоволення, свідчить про нього. Було в його легкій ході, в самовдоволеному виразі обличчя щось таке привабне, що незнайомі жінки усміхалися йому (Вільде, Сестри.., 1958, 217); Серед напівроздягнених, приречених людей — бундючні постаті есесівців з самовдоволеними посмішками (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 149).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 9. — С. 29.