РУ́НИ¹, рун, мн. (одн. ру́на, и, ж.). Літери давньогерманських алфавітів, що збереглися (перев. у скандінавів) у написах на каменях, зброї, прикрасах і т. ін. Якісь чужі, незнані племена людей чи звірів виринали дикі із сутіні віків, страшні, великі.. Од їх лишились тільки дивні руни (Л. Укр., І, 1951, 288).

РУ́НИ², рун, мн. (одн. ру́на, и, ж.). Народні карельські та фінські епічні пісні. Він сідав на камені найближче, У руках — папір і олівець. Так сидить і на папері ниже Руни ті рядочок по рядку… (Дор., Літа.., 1957, 126).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 909.