РУ́ЖА, і, ж., діал. Троянда. Буйними кущами росли тут жоржини, слалась по землі красоля, тягнулися до сонця рясні стебла руж (Шиян, Баланда, 1957, 144); Рве [дівчинка] і ружу, й незабудки, І любисток молодий (Щог., Поезії, 1958, 412); *У порівн. Посмішка вибухнула в неї на лиці, розквітла, мов червона ружа (Загреб., Спека, 1961, 90).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 897.

Ружа, жі, ж. = Рожа. Чия роля не йорана, на ній ружа не зривана. Гол. І. 207.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 85.

ру́жа —

1) народнопоетична на­зва троянди; символ дівочої краси, молодості, привабливості; уживає­ться як порівняння. Рве дівчина і ружу, й незабудку, любисток моло­дий (Я. Щоголев); Ходім, брате, до Рахова: там дівки, як ружі (коло­мийка);

2) народнопоетична назва рожі (у 1 знач.); мальва. Чия рілля не орана, на ній ружа не зривана (Я. Головацький).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 510.