РОСИ́ТИ, рошу́, ро́сиш, недок.
1. неперех., безос. Випадати росі.
2. неперех. Падати рясними краплями, накрапати (про дощ). Ніжний дощ росив безнастанно (Коб., II, 1956, 83); Отуманилося сонце, росить дощ дрібний, сонячний (Горд., Заробітчани, 1949, 42).
3. перех. Поливати струменем, змочувати краплями якої-небудь рідини. Бризнули з очей у хлопця сльози, Він не міг промовить ані слова, Тільки впав до ніг святого мужа, Цілував їх і росив сльозами (Фр., XIII, 1954, 277); Роси, роси, дощику, ярину, Рости, рости, житечко, на лану (Олесь, Вибр., 1958, 327); Бігла [Оксана] поза городами над ставом. Босі ноги росила, спотикаючись об пеньки між вербами і верболозом (Іщук, Вербівчани, 1961, 133); Піт росив обличчя, але всі були підтягнуті, зосереджені (Шер., В партиз. загонах, 1947, 6); // Насичувати грунт вологою або якоюсь рідиною. Росить Дніпро, світам на подив, Нові сади, нові поля (Рильський, 300 літ, 1954, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 882.