РОПТА́ТИ, ропчу́, ро́пчеш, недок., розм., рідко.

1. Те саме, що ре́мствувати. Та ми не ропчем, Доріг нема, стежки, дасть біг, протопчем (Фр., XI, 1952, 138).

2. Те саме, що дзюрча́ти 1. Вечір тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно і тихо леліє — не ропче (Вовчок, І, 1955, 181).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 881.

Роптати, пчу, чеш, гл.

1) Говорить всѣмъ сразу, говорить сразу такъ, что разговоръ сливается въ одинъ гулъ, ропотъ; бормотать. Чи чуєш, доню, що люде ропчуть, як твою славоньку під ноги топчуть? Н. п.

2) О водѣ: сильно журчать. Вода…. тихо леліє, не ропче. МВ. ІІ. 75.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 65.