РОНИ́ТИ, роню́, ро́ниш і рідко РОНЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., перех.
1. Позбуватися чого-небудь, втрачати, губити щось (листя, цвіт, зерна і т. ін.). Задумана береза над яром посумніла і, мов золоті сльози, без вітру ронить додолу свої пожовклі листочки (Фр., VI, 1951, 148); Як ми зустрілися весною, Ронили вишні білий цвіт (Павл., Бистрина, 1959, 192); Пожовкло листя, вже дуби Дозрілі ронять жолуді (Дор., Серед степу.., 1952, 108); Ще місяць тому веселі, як саме сонце, соняшники тепер позгинали старечі підсушені стебла й.. роняли потроху на землю тверді зернята (Автом., Щастя.., 1959, 3); *Образно. І в час, як білі пави ронять пір’я На тишу сіл, на хорі городи, Виходжу на засніжене подвір’я — І раптом стану юний і радий (Рильський, І, 1946, 113); // Давати можливість упасти чому-небудь, що відокремилося, відірвалося, кидати щось зверху вниз. Сіяч врочисто у труді Незміряною нивою Роняє зерна золоті Із мрією щасливою (Нагн., Вибр., 1957, 73); *Образно. Багряний вечір плакав в травах, ронило небо нам росу… (Сос., Солов. далі, 1957, 22); Пливли по небу хмари, ронячи пухнасті сніжинки (Грим., Незакінч. роман, 1962, 34); // перен. Вселяти в кого-небудь якесь почуття, думки, надії і т. ін. Він ронив надії красні в душу матері-небоги (Гур., Друзі.., 1959, 10); Марія.. в розмові в дитячу душу роняла зерна недовір’я до батька й намовляла їхати з нею (Чорн., Пісні.., 1958, 34).
◊ Дух рони́ти за ким — дуже переживати, турбуватися за кого-небудь. — Мало коли й дома сидиш — як те перекотиполе, все гуляєш. Я за тобою й дух роню, а ти за мене забуваєш (Гр., II, 1963, 368); Рони́ти (роня́ти) сльо́зи (сльозу́), нар.-поет.— плакати. Коло вікна стою, дрібні сльози роню, Дрібні сльози роню, слова не промовлю (Укр.. лір. пісні, 1958, 205); Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою (Мирний, IV, 1955, 48).
2. перен. Вимовляти, говорити скупо, нехотя (слова). Учитель, сивий, згорблений, з пожовклим лицем і очима, повними невимовної туги, лише зрідка ронив якесь слово (Жур., Вечір.., 1958, 279); — Цієї людини ніколи не зустрічала,— тихо ронить слова Тамара (Хижняк, Тамара, 1959, 125); У кабінеті кардинал, залитий золотом і кров’ю… із синіх вуст облудне слово поволі ронить… о, скандал! (Сос., І, 1957, 398).
3. рідко. Випускати мимоволі, несподівано з рук, не втримувати чого-небудь у руках. Прийшла рокована: поет Безмовно ронить пістолет, Кладе собі на груди руку І падає (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 155); // Давати чому-небудь можливість випасти, вивалитися; розгублювати щось. *Образно. Підіймалася золота сонячна пляма все вище й вище, ронячи багатства в дорозі, і де пройшла,— лишила звуки і пам’ять по собі (Хотк., II, 1966, 238).
4. перен., рідко. Принижувати, применшувати що-небудь. Жолкєвський зніяковів, та намагався не виявити цього, не ронити гідності відомого вже на той час у Польщі вояки (Ле, Наливайко, 1957, 152).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 880.