РОМА́ШКА, и, ж. (Matricaria L.). Трав’яниста рослина родини складноцвітих з дуже розгалуженими стеблами й суцвіттями-кошиками, що складаються з білих пелюстків і жовтого осередка. Впали яблука в трави, У ромашки, у м’яту, Ходить осінь білява У запасці строкатій (Гірник, Сонце.., 1958, 70); В тій траві траплялися чудові сині та блакитні дзвіночки і білі з жовтим серцем ромашки (Трубл., Шхуна.., 1940, 31); // у знач. збірн. Над берегом послався невеликий, густо зацвічений білою ромашкою луг (Коз., Вибр., 1947, 74); Він зовсім виразно бачить той зруб, на якому востаннє перед глухотою косив білу від ромашки і голубу від дзвіночків траву… (Стельмах, І, 1962, 167); // Квітка цієї рослини. Надійка.. іде поруч мовчазна, весь час нахиляється і збирає квіти. То ромашку зірве, то жов-торотика, то пустоцвіт (Чаб., Тече вода.., 1961, 10); Вона годувала овець ромашками свого букета (Ільч., Вибр., 1948, 48).

∆ Ліка́рська рома́шка (Matricaria chamomilla L.) — найпоширеніший вид цієї рослини; квіткові кошики її мають лікувальні властивості і використовуються в медицині; рум’янок.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 879.

рома́шка = роме́н[-зі́лля] = рум’я́н — трав’яниста рослина з ду­же розгалуженими стеблами й суцвіттями-кошиками, що складаю­ться з білих пелюстків і жовтого осередка; також квітка цієї росли­ни (народні назви — роме́н, роме́н-зі́лля, руме́н, рум’я́нка, рум’я́нок, рум’я́нець, романо́к, романе́ць); по­ширена по всій території України; здавна використовується в народ­ній медицині і як гігієнічний засіб; святили на Маковія і давали відвар пити дітям, — «щоб їх не чіпали уроки»; у народній символіці — ромен-зілля — рослина кохання; чарівне приворотне зілля: «На го­ру! Копать зілля ромену: Ой моє зілля-ромену, Нащо я тебе копаю, Що я чарувати не знаю? Підгорни крила під себе: Щоб тобі важко без мене!»; разом з тим у давнину сі­яли ромашку на гробках, можли­во, звідси квітка символізує горе, родинне нещастя: «Ой поріс ромень із тином урівень, а трава то по облозі, Ой, нема, нема правди ні в кому, тільки в єдиному Бозі», «По ромену ходжу, румен толо­чу, — не дай мене, мамко, за кого не хочу… Дала мене мамка, за кого хотіла, обвивається батіг коло мого тіла», «А на городі роман зеле­ненький, розгулявся козак моло­денький. Нема впину вдовиному сину: п’є горілку в неділю в шин­ку, ой сушить-в’ялить чужу дитин­ку», «Ромен-зілля, ромен-зілля та й укучері в’ється… Ой десь моя та лихая доля та й по степу волочеться», «Рости, зіллячко романець: кращий парубок, як удовець. Ні­хто не винен, тільки я, що полю­била гультяя: гультяй не робить, тільки п’є, прийде додому, жінку б’є»; розрізняють ромен-зілля (ро­машку) і рома́н-зі́лля лісове (яке ще називають невісту́льками); якщо перше символізує дівочу скром­ність, простоту, дружбу й довіру, то друге викликає кохання у хлоп­ців; дівчата копають ромен, щоб чародійна сила наганяла кручину на молодців. Ромен-зілля, ро­мен-зілля по дорозі розстилається (П. Чубинський); Ой по горі роман цвіте, Долиною козак іде (Т. Шев­ченко); Рум’ян поле покриває, де козак ся проїзжає (пісня).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 508-509.