РОЗІ́П’Я́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до розіп’я́сти́. Не вона у ранах, розіп’ята, Не вона здригнулася, а кат Прочитав в очах її — відплата, І душа його гадюча — в п’ятах… (Нагн., Пісня.., 1949, 106); Враз серце Орисі зайшлося тупим, ниючим болем: вона бачить розіп’яту на тину для сушки Тимкову сорочку, вишиту хрестиком (Тют., Вир, 1964, 126); // у знач. прикм. Опудало висунулось вище. Але снайпер вже не стріляв. Фігура з розіп’ятими руками підскакувала над рівчаком (Ю. Янов., І, 1958, 336); Вони [зірки] тривожно так горять на виднокрузі над чорним плетивом розіп’ятих гілок (Тер., Ужинок, 1946, 25); // розі́п’я́то, безос. присудк. сл. Скільки убито і розіп’ято, — Знає земля, як стара вдова (Мал., Звенигора, 1959, 125); Під містом розіп’ято царський намет (П. Куліш, Вибр., 1969, 163).

Як (мов, на́че і т. ін.) розі́п’я́тий — з широко розставленими ногами і розведеними в сторони руками. Хлопець, як розіп’ятий, стояв, тримаючись руками за виступи дюралюмінієвої обшивки (Ле, Клен. лист, 1960, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 685.