РОЗЧУ́ЛЕНО. Присл. до розчу́лений 2. Іван Петрович зробив крок наперед і розчулено обійняв високого козака за плечі (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 42); Заспівував хтось тонко, дзвінко, розчулено (Збан., Єдина, 1959, 313); Вона подала свою широку, чоловічу руку, і очі її розчулено заблищали (Тют., Вир, 1964, 155).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 863.