РОЗУ́МНИЦЯ, і, ж. і рідко ч., розм.
1. Розумна, розсудлива, знаюча людина. Бабусенька була розумниця велика, Усе було одно твердить: «Давненько сказано: своя рука владика..» (Гл., Вибр., 1951, 117); [Іван:] Ох, яка ж цікава, до всього їй діло єсть, усе вона хоче знать, розумниця! (Вас., III, 1960, 19); Комбат Петров.. і його комісар шістнадцятилітня розумниця Маруся Базарова загинули в самій гущавині бою (Довж., І, 1958, 208); // Тямуща, слухняна дитина. У вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван.. Смільчака такого, такого красеня, такого розумниці, як цей хлопчик удався, пошукати по цілім широкім і великім світі (Вовчок, І, 1955, 346); — А що, мамочко, добре ми.. поводились сього вечора? — питала вона у матері, лукаво поглядаючи. — О, ти у мене розумниця! (Л. Укр., III, 1952, 503); — Таки ляжу я, мамо.— Стривай, постелю.— А потім укрила легеньким ряденцем, погладила по голові.— Отак і засни, розумнице моя! (Головко, А. Гармаш, 1971, 455).
2. ірон. Людина, що вважає себе розумнішою за інших, намагається видавати з себе розумну. Яринка сидить над книгою і дивиться у вікно. Бурчить біля печі баба Явдоха: — Дров би внесла оберемок. Розумниця стала, і ніхто їй не потрібний, усе на книжку проміняє (Донч., IV, 1957, 135).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 845.