РОЗТРА́ЧУВАТИ, ую, уєш і рідко РОЗТРАЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗТРА́ТИТИ, а́чу, а́тиш, док., перех.

1. Витрачати, тратити, перев. легковажно (гроші, цінності і т. ін.). Не буде нам ні слави, ні пам’яті.. Розтратять, що ми зібрали, а нам і спасибі не скажуть (Кв.-Осн., II, 1956, 25); // перен. Нерозумно використовувати (сили, час і т. ін.) на що-небудь дріб’язкове, не варте уваги. Дужий, пожадливий, знав [Баглай] лиш одне — не розтрачувать сил! (Шер., Дружбою.., 1954, 81); Життя іде, життя летить, А я розтрачую без тями Від долі визначені дні (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 212); Не цікаве диво або нікчемна забавка тягли Вас туди [до Лейпціга]; не жага віятись по світу та розтрачати набуту силу поривала Вас (Мирний, V, 1955, 415); Ті скарби найкращі душі молодої Розтративши марно, без тями, Жебрак одинокий, назустріч недолі Піду я сумними стежками (Фр., XI, 1952, 20).

Розтра́чувати (розтра́тити) [само́го] себе́ — витрачати свою енергію, свої фізичні й душевні сили на що-небудь дріб’язкове, не варте уваги. Нещасливий в особистому житті, він мало дорожив ним і розтрачував себе з феноменальною силою (Довж., III, 1960, 82).

2. Злочинно витрачати довірені гроші, цінності або інше майно. — Під суд, так під суд, я згоден, це я розтратив ці кілька тисяч! (Ле, Міжгір’я, 1953, 175).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 831.