РОЗСУ́ДЛИВО. Присл. до розсу́дливий 3. Варка побивалася й жалкувалася перед ним,— він тоді умовляв її.. і розважав; доводив їй розсудливо усяку річ, заспокоював (Вовчок, І, 1955, 170); Стьопа взяв обидва папірці і старанно та довго розглядав їх, розсудливо зважаючи, чи все в них так написано, як він того хотів (Кучер, Дорога.., 1958, 21); Йому було чотирнадцять років, але говорив він зовсім наче дорослий — поважно й розсудливо (Смолич, День.., 1950, 107).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 820.