РОЗРУ́БАНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розруба́ти. Пан алхімік притяг до печі щойно обпатраного барана, вже розрубаного й перемитого (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 411); Святослав підняв угору обличчя й кілька разів махнув мечем так, що коли б хтось попав під нього, то був би враз розрубаний… (Скл., Святослав, 1959, 606); Зорі-зоряниченьки, пісенька коліс, Кожанка розрубана на правому плечі, Опанасу байдуже, пагорок чи ліс. Ворога косити вдень чи уночі (Мал., Звенигора, 1959, 16).

2. у знач. прикм. Який має рубану (у 3 знач.) рану. На тачанці поник розрубаною головою на кулемет коваль Максим (Ю. Янов., II, 1958, 240); Гетьман спіткнувсь і на Ягеллу упав з розрубаним чолом… (Сос., І, 1957, 390).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 797.