РОЗРА́ЮВАТИ, юю, юєш, недок., РОЗРА́ЯТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм.

1. Висловлюючи співчуття, заспокоювати, розвеселяти кого-небудь. Ніхто її не втішав, не розраював. Бо йшлося про важливіше (Загреб., Спека, 1961, 342); Андрій навмисне звів розмову на жарт, щоб якось розраяти Галину Львівну (Гур., Наша молодість, 1949, 184); Максим стояв.. і не знав, що сказати Насті, як розраяти, втішити її (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 73).

2. Умовляти кого-небудь відмовитися від якоїсь дії, якогось наміру, вчинку; не радити щось робити. Мати не стала розраювати Олю, а може, не хотіла позбавляти її останньої надії (Юхвід, Оля, 1959, 83); — Ото ще будете за ним плакати! — спробувала розраяти матір Оленка (Козл., Ю. Крук, 1950, 217); Маковей уже був зохотився на міньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця (Гончар, III, 1959, 452).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 789.

Розраювати, раюю, єш, сов. в. розра́яти, ра́ю, єш, гл.

1) Отсовѣтывать, отговаривать, отговорить. Полюбив дівчину — розраяли люде, — мені молодому пароньки не буде. Н. п. Подавали рушники змовились, — чи годиться ж розраювати? МВ. І. 40. Розраяли, розсудили, щоб ми в парі не. ходили. Чуб. V. 242.

2) Посовѣтовать. Да розраяли мене вражі люде: іди заміж — луччей тобі буде. Чуб. V. 594.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 54.