РОЗПУ́ТНИК, а, ч. Той, хто веде розпутне життя; розпусник. [Женя:] Я думала, що ти чистий душею, що ти з добрим, чесним серцем, а виявилось, що ти розпутник! (Кроп., II, 1958, 464).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 785.