РО́ЗМИР, у, ч., рідко.

1. Розрив мирних відносин, порушення миру; війна. 1787 року, в переддень очаківського розмиру, тільки через Херсон.. було відправлено за кордон десятки тисяч пудів збіжжя (Добр., Очак. розмир, 1965, 199).

2. Замирення, мир. Кричить [Еней]: «Чи ви осатаніли! Адже ми розмир утвердили! (Котл., І, 1952, 284).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 741.

Розмир, ру, м. Разрывъ дружескихъ, мирныхъ отношеній, война. О. 1862. II. 65; V. Кух. 29. Адже ми розмир утвердили! Ми з турком поб’ємось одні. Котл. Ен. Турчин піднявся, стався розмир; почали викликати козацтво. О. 1862. II. 61. Вона того Кабицю ще в Самарі перед розмиром полюбила. О. 1861. XI. Кух. 13.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 51.