РОЗЛЮ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розлюти́ти. Деякі з гостей підійшли привітатись до мене, але Степан, розлючений чимсь, .. відіпхнув усіх (Хотк., І, 1966, 66); Кирило Васильович змінив багато явок. Геллерфортівські агенти, розлючені листівками, нишпорили по всьому місту (Хижняк, Тамара, 1959, 48); — Та чи ви показились? — гримнув на людей Прохор, розлючений такими розмовами (Шиян, Баланда, 1957, 63).
2. у знач. прикм. Дуже роздратований; лютий. Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя, не було вже жодного напасника (Коцюб., І, 1955, 273); Було виразно чути, як тяжко і гнівно дихає розлючена тварина своїми могутніми легенями-міхами (Тют., Вир, 1964, 115); * Образно. За вікном шумів Атлантичний океан. Розлючені хвилі заливали вікно (Донч., VI, 1957, 105); Серед штормів і розлючених вітрів в’ються вимпели червоних кораблів (Ю. Янов., V, 1959, 19); Розлючений Дніпро з новою силою тиснув на дамбу. Велетенські хвилі все дужче бились об каміння (Коцюба, Нові береги, 1959, 375); // Який виражає лють, гнів, злість. У Віриних руках тріснула лозина. Примруживши розлючені очі, вона погрозила: — Запам’ятай, Зінько..! (Шиян, Баланда, 1957, 81); Її розлючений погляд прикипів до спокійних Лариних очей (Шовк., Інженери, 1948, 361); Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови — все це насувалося на Гната (Тют., Вир, 1964, 178); Скрегнув розлючений голос, як залізо об камінь, і раптом зірвався (Коцюб., II, 1955, 58); Ніхто розгадати не міг, Що таїв той розлючений сміх (Воронько, Драгі.., 1959, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 732.