РОЗЛУ́ЧНИЙ, а, е.
1. Пов’язаний з розлученням (у 2 знач.). [Сабіна:] А доки має бути невірній жінці вірним чоловік? Не знає наш закон розлучних ли́стів? (Л. Укр., III, 1952, 156).
2. Пов’язаний з розлукою; прощальний. Одшуміла, одгомоніла весна та й стала задумана,— одяглася — в дорогу виряджається. І палкіше обгортає, тихіше шепоче речі, як дівчина на розлучній розмові (Вас., І, 1959, 259).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 731.