Про УКРЛІТ.ORG

розлучати

РОЗЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко РОЗЛУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗЛУЧИ́ТИ, лучу́, лу́чиш, док., перех.

1. Примушувати кого-небудь розійтися, відійти один під одного. Довго я з ним просиділа.. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа (Мирний, І, 1954, 80).

2. Роз’єднувати, відділяти одне від одного кого-небудь (близьких, рідних, друзів і т. ін.). — Не розлучайте мене з моїм Василечком (Кв.-Осн., II, 1956, 58); — Ой Тимоньку, голубчику, ріднесенький мій, дорогесенький! Розлучають нас, — заплакала вона ще дужче (Тют., Вир, 1964, 250); — Прошу пана нас [братів] не розлучувати! (Фр., VI, 1951, 174); — Помремо разом, і спершу я помру перед тобою, і хіба тільки мертвого мене розлучать… (Довж., І, 1958, 246).

3. Припиняти, розривати чий-небудь шлюб. [Руфін:] Чи се тобі громада наказала, чи ваш єпископ шлюб наш розірвав? Яка страшна сувора сяя віра, що розлучає жінку з чоловіком (Л. Укр., II, 1951, 380).

4. розм. Відділяти по одному з гурту (свійських тварин); вилучати. От череду уже женуть; Старі, малі к їй вибігають; Корови да бики ревуть, Телят дівчата розлучають (Укр. поети-романтики.., 1968, 281); Повагом ішли корови в пилу вуличному. Десь мекали вівці і ляскав батогом вівчар — розлучав по дворах (Головко, I, 1957, 133).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 730.

Розлучати, ча́ю, єш, сов. в. розлучи́ти, чу́, чиш, гл.

1) Разлучать, разлучить. Не розлучай мене з милим. Мет. 73. Розлучено нас обоє як на орлі крила. Грин. III. 246.

2) Отдѣлять, отдѣлить свой скотъ изъ общаго стада осенью, послѣ окончанія пастьбы на полонинах. Шух. І. 218.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 49.

вгору