РОЗКУ́ДЛАНИЙ, а, е, розм.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розку́длати.

2. у знач. прикм. Безладно розтріпаний, розкуйовджений (про волосся). Писар, блідий, як смерть, з лютими очима, з розкудланим волоссям на голові, бігав по світлиці од кутка до кутка (Н.-Лев., IV, 1956, 166); // З розтріпаним, розкуйовдженим волоссям. В тій хвилі крізь.. хвіртку просунулася руда, розкудлана Цвяхова голова (Фр., VII, 1951, 177); Розкудланий, неголений Масло ходив у незастебнутій піжамі по кімнаті, навідався в кухню (Хижняк, Невгамовна, 1961, 87); // Розбитий, розсмиканий. На покрівлі.. чорніли дірки, стриміли розкудлані кулики, підняті вітром (Н.-Лев., III, 1956, 92).

3. у знач. прикм. З довгою кудлатою, кошлатою вовною, шерстю (про одяг, хутро). На порозі став рослий, незнайомий мені чоловік в розкудланій баранячій шапці (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 159).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 718.