РОЗКРА́ЯНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до розкра́яти. Земля, у ранах, чорнотіла,.. До хмар скривавлених летіла І темним сіялась дощем Понад обвугленим кущем, Що прихилився до щілини, Вгорнувши коренем стрічки, Лимонки репані, важкі, Свинцем розкраяну хлібину (Стельмах, V, 1963, 51); Оверко Половець сидів під колесом тачанки просто на землі, голова в нього була розкраяна (Ю. Янов., II, 1958, 174); Душа моя така розкраяна, що я вже нічого не розумію (Коп., Навколо полум’я, 1961, 242); *Образно. О поїздів фронтових бистрота, Вечірня, даль розкраяна надвоє (Мал., Звенигора, 1959, 320); // у знач. прикм. Петрові виступили смуги на лиці, червоні, як розкраяний буряк (Март., Тв., 1954, 120); Ось уже затих, захлинувся в передсмертній конвульсії ручний кулемет, .. а сам кулеметник, спробувавши гострої шаблі, лежить собі поряд, ухопивши в долоні розкраяну голову (Дім., І будуть люди, 1964, 289).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 712.