РОЗКОШЛА́ЧЕНИЙ, а, е, розм. Дієпр. пас. мин. ч. до розкошла́тити. Він покірно пішов за нею, опустивши чубату голову, що нагадувала розкошлачений вітром сніп (Жур., Даша, 1961, 4); // у знач. прикм. Наталя швидко підвелася, закинула за плечі розкошлачену косу (Вас., II, 1959, 61); Головатий кинув на стіл справу, підібрав розкошлачені вуса й грузно сів на лаву (Добр., Очак. розмир, 1965, 401).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 711.