РОЗКО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗКОТИ́ТИ, кочу́, ко́тиш, док., перех.

1. Розгортати, розпластувати згорнуте (трубочкою, рулоном). Гречкун розгонистим рухом розкотив на столі пожовклу, протерту на згинах карту (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 147); // рідко. Відгинати закочені догори краї рукавів, холош і т. ін. Михайло розкочував холоші на ногах, кректав (Ле, Вибр., 1939, 92).

2. Котячи, направляти з одного місця в різні боки одно за одним. Корабель наш розрізує воду — І дорога блакитна перлиста Зостається широка за нами, Геть далеко розкочує хвилі (Л. Укр., І, 1951, 17); Сіра куріпка, зачувши небезпеку, розкочує з гнізда яйця на всі боки, щоб потім зібрати їх знову (Знання.., 10, 1969, 14); * У порівн. Вона зареготалася молодим та дзвінким сміхом, мов хто срібло розкотив по золотій тарілці (Мирний, II, 1954, 71).

3. Котячи, розганяючи, поступово збільшувати швидкість руху чого-небудь. Розкочувати колесо.

4. перен. Примушувати звучати лунко, розкотисто. Увечері, вранці не спиться йому [солов’ю], не дрімається, Росинками срібними сипле, розкочує спів (Дор., Літа.., 1957, 20); З озерця з глухим ревінням вирвався водяний стовп. Метнувшись метрів на три вгору, він ляснув шумним водопадом, розкотивши навколо луну (Донч., II, 1956, 33).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 710.