РОЗКО́ЛЬНИК, а, ч.

1. рел., заст. Учасник розколу (у 1 знач.); // Член однієї із сект, які належать до розколу; старообрядець. Він з родини розкольників і хоч у бога не вірить, проте поганого зілля не вживає (Тют., Вир, 1964, 490).

2. перен. Той, хто вносить розкол (у 2 знач.). .. коли Бунд виставляє себе об’єднувачем, то ми відкидаємо це і заявляємо, що розкольником є якраз Бунд, який не здійснює інтернаціональної єдності с.-д. робітників у місцевих організаціях (Ленін, 24, 1972, 285); Оксана викриває об’єктивну шкідливість поведінки Гайдая, коли той, як розкольник, залишає комітет (Укр. літ., 10, 1957, 129).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 707.