РОЗКО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗКУВА́ТИ і РОЗКУ́ТИ, ую́, ує́ш, док., перех.

1. Розбивати, роз’єднувати що-небудь, з’єднане куванням. Мій боже милий, знову лихо!.. Було так любо, було тихо; Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани (Шевч., II, 1963, 266); Козаков підвівся, підійшов до важкого «МГ» і взяв його обома руками за теплий ствол, як коваль за молот.— Зараз я тебе розкую (Гончар, III, 1959, 110); // Знімати кайдани з кого-небудь. Вже Ївга не дала нікому розковувати Левка, сама зняла залізо (Кв.-Осн., II, 1956, 297); Входить молодий, завжди усміхнений ключник, за ним озброєний до зубів поліцай. Він розковує Івана і дає йому десять хвилин на вечерю (Галан, Гори.., 1956, 113); Помер [старий] у кайданах. Розкували тільки мертвого (Кучер, Трудна любов, 1960, 228); * Образно. Дунаю мій, про тебе заспіваю.., як ми прийшли — сини Країни Рад, щоб вирвати з неволі, розкувати тебе (Гонч., Вибр., 1959, 367); // перен. Звільняти від залежності, неволі, рабства. Земля плаче у кайданах, Як за дітьми мати. Нема кому розкувати (Шевч., І, 1951, 265); Прийде час, дукачі! Розкує тих, що ви катували..! (Граб., І, 1959, 469); Неважко було йому зрозуміти жінку, немов кайданами закуту в забобони традицій батьків. За одну мить не розкуєш (Ле, Міжгір’я, 1953, 119); // Звільняти від підків (коня). Вже пора розкути й коні, І посіяти просце (Воскр., Цілком.., 1947, 60).

Розко́вувати (розкува́ти) си́ли — давати можливість силам проявитися з усією повнотою. Говорив Євген Панасович про те, що революція покликала народ до нового, світлого життя, розкувала в ньому сили, які досі гнітилися та топталися гнобителями (Речм., Весн. грози, 1961, 93); Розко́вувати (розкува́ти) сло́во (мо́ву) — створювати умови для вільного, безперешкодного звучання слова (мови). Ще є портрет, що малював Брюллов Не для того, щоб однести в музеї, — А щоб Тараса-кріпака звільнить з оков, Щоб слово розкувать землі моєї (Павл., Бистрина, 1959, 24).

2. Куванням сплющувати, робити тоншим що-небудь.

3. перен. Звільняти від снігу і льоду (землю, водну поверхню). Пройшла полями весна, залишивши за собою голубі сліди — калюжі розталого снігу; розкувала річку Студенець (Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1946, 11); Березень розкував Уж, наповнив його сніговими водами, і товста крига швидко попливла (Томч., Закарп. опов., 1953, 133).

4. заст., уроч. Перековуючи, робити з чого-небудь щось інше. [Тірца:] Не вам судилось розкувати ярмо залізне на коси та серпи (Л. Укр., II, 1951, 160).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 704.