РОЗЗЯВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., РОЗЗЯ́ВИТИ, влю, виш; мн. роззя́влять; док., перех., розм. Відкривати, розтуляти, перев. широко (рот, пащу і т. ін.). Іван хапав вареники ложкою, задирав голову, роззявляв рота й кидав вареники в рот (Н.-Лев., III, 1956, 354); Пташеня було страшенно втішне — в рідкому пуху, тепле й живе, і на кожний шерхіт роззявляло великого дзьоба (Донч., V, 1957, 320); До його підступила Яга ся і заговорила, Роззявивши свої уста (Котл., І, 1952, 116); Змійка підвела свою вутячу голівку, роззявивши пащу, де тремтів тонюсінькою стьожечкою її гострий язичок (Досв., Вибр., 1959, 56); *Образно. Золотавий вечір роззявив рота й позіхав, позіхав (Ю. Янов., І, 1958, 129).
◊ Роззя́вити паще́ку див. паще́ка; Роззя́вити пе́льку див. пе́лька; Роззявля́ти (роззя́вити) рот (ро́та) див. рот.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 681.