роззува́ння [чолові́ка] — у весіль­ному обряді — роззування моло­дою свого молодого на знак від­дання й покори йому; звичай ста­ровинний, відомий також іншим слов’янським народам; з Іпатіївського літопису дізнаємося, як княжна полоцька Рогніда не хотіла виходити заміж за князя Володи­мира, кажучи: «Не хочу роззути робочичя!» (князь був сином раби­ні); співають: «Ой у мене в городі зозуля кувала, — бодай, милий, не діждав, щоб я тебе роззувала, — найми собі хлопця маленького, щоб він тебе роззував, молодень­кого».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 506.