РОЗБІ́ЙНИЧАТИ, аю, аєш, недок. Займатися розбоєм, грабіжництвом. Королівські васали будували міцні замки і розбійничали на великих шляхах (Іст. середніх віків, 1955, 89); — Ти де був? — По Волзі їздив… — Розбійничав? — тихо спитав Хома (Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 315); * Образно. Дівчина підбігла до того місця, де розбійничав хижак, і.. під сухою травицею побачила краєчок джмелиного гнізда (Стельмах, І, 1962, 525); // перен., розм. Чинити насильство, утиски, здирство і т. ін. щодо кого-небудь. Данько почував, як прокидається в ньому лють до пришельців [військ Антанти], що з’явились з-за моря розбійничати на його рідній землі (Гончар, II, 1959, 46).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 612.