РОЗБУ́РКАНИЙ, а, е, розм.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розбу́ркати. Прокидались люди, розбуркані тривожним криком Прохора (Шиян, Баланда, 1957, 62); У Строганівці ревком вдарив на сполох. Все село було розбуркане, підняте на ноги (Гончар, II, 1959, 428); Заклопотані й розбуркані гарячими розмовами, вони не забували попередити візників, щоб поспішати до Міської Ради (Ле, Міжгір’я, 1953, 45); Розбуркана в сільраді думка кликала [Ольгу] на ширший простір (Кач., II, 1958, 52).

2. у знач. прикм. Який перебуває у стані нервового збудження, схвильованості; неспокійний, стривожений. Перемога була блискуча, і бурса верталася, п’яна славою. І довго ще далеко за північ розбуркана молодь не вщухала і не увіходила в свої береги (Вас., І, 1959, 239); Кликали читати і в хати. Дуже-таки кликали і дуже-таки просили. Запрошували і слухали до півнів. Ото так упадали розбуркані люди біля вогневого «Заповіту» і чарівного «Сорочинського ярмарку» (Ков., Кутя.., 1960, 92); Грізна сила — розбуркані маси (Сос., II, 1958, 26).

3. у знач. прикм. Якого стривожив, роздратував хто-небудь. Її гордовитість заворушилась в душі, неначе розбуркана вовчиця в норі (Н.-Лев., IV, 1956, 44); Незабутні, славні тридцяті роки, коли кожне село нагадувало розбурканий вулик, в якому ніхто не спав (Цюпа, Україна, 1960, 62).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 618.