РОЗ’Я́РЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до роз’яри́ти. Третій відділ монгольський, висланий Тугаром горою навперейми, швидко десь заховався і щез, незавважений роз’яреними в своїй погоні молодцями (Фр., VI, 1951, 85).

2. у знач. прикм. Який роз’ярився, став дуже злим, лютим. Семен Олуєвич розчервонівся і роз’ярений вискочив на середину гридниці (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 50); В ту мить Бронко неспроможний був роздумувати, чим все це може скінчитись. Істотним для нього було в ту хвилину тільки те, що він — часточка цієї роз’яреної, нещадної людської лавини (Вільде, Сестри.., 1958, 267); На попівській леваді почулося валування і гризня собак, незабаром вулицю перетнула роз’ярена тічка і злобним засніженим клубком покотилася на городи (Стельмах, І, 1962, 66); // Який виражає роз’ярення. Роз’ярений погляд; Роз’ярений гавкіт; // перен. Шалений, бурхливий (про явища природи). Партія звала їх на барикади, Гніву котився роз’ярений шквал. Смольний од битви гримів в Петрограді, В Києві нашім гримів Арсенал (Шпорта, Вибр., 1958, 239); Бабуся — заплакані очі на річку. Побачила: ген серед роз’ярених гребенів несло її Костика (Є. Кравч., Сердечна розмова, 1957, 54).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 871.