РОЗ’Ю́ШЕНИЙ1, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до роз’ю́шити1. Все ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля самого воза (Коцюб., II, 1955, 311).
2. у знач. прикм. Лютий, злий. Гиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка дійсно відчула страх перед цим роз’юшеним хлопчиськом (Вільде, Б’є восьма, 1945, 147).
РОЗ’Ю́ШЕНИЙ2, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до роз’ю́шити2; // у знач. прикм. Панки втирали полами роз’юшені види та носи (Н.-Лев., VII, 1966, 65); Хлопці потомилися. Вони стали посеред хаосу й безладдя, захекані, розпатлані, в подраній білизні, з роз’юшеними носами, але щасливі, задоволені (Мик., II, 1957, 437).
РОЗ’Ю́ШЕНИЙ3, а, е, діал. Який роз’юшився (див. роз’ю́шитися2). Моя машина раз у раз сповзала із слизької, роз’юшеної дороги (Ю. Янов., II, 1954, 7); Звечора над горами пронеслася злива. Роз’юшена земля так і пливла під ногами. По ступиці вгрузали колеса возів (Рад. Укр., 24.VІІ 1962, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 871.