РОГО́ЖА, і, ж.

1. Цупка плетена з личаних стрічок тканина для упаковування або накривання чого-небудь; // Шмат такої тканини. Проїхали сани, накриті рогожею, з-під котрої червоніли коров’ячі туші. То везли до яток м’ясо на продаж (Рибак, Переясл. Рада, 1953, 117); Тиждень промайнув як один день. З ранку до ночі Шевченко пиляв і стругав, збивав ящики, щось пакував або зашивав у рогожу (Тулуб, В степу.., 1964, 191); З кори лип виготовляють рогожі, мотузки та малярні щітки (Стол.-буд. справа, 1957, 9).

2. Груба, перев. полотняна матерія з шашковим переплетенням ниток. На козаку і рогожа пригожа (Укр.. присл.., 1955, 70); А Юріштанові то любо; якесь щемливе задоволенє [задоволення] в тім знаходив. Знають, мовляв, попа і в рогожі. Не дивися, як я вбраний, а дивися, хто я такий є (Хотк., II, 1966, 115).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 592.

Рогожа, жі, ж. Рогожа. Чуб. II. 118. Милого ложа — міх да рогожа, то мені постіль гожа. Чуб. V. 21. Ум. Рого́жка.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 27.

рого́жа (зменшене — рогі́жка, рого́жка) — цупка плетена з лича­них стрічок тканина для упакову­вання або накривання чого-не­будь; також шмат такої тканини; так само зветься груба, перев. по­лотняна, матерія з шашковим пе­реплетенням ниток; у сільському побуті уживалася як декоратив­на; символізує крайню бідність, як у чумацькій пісні: «Ой ви, чума­ченьки, славні бурлаченьки, ви хлопці вгожі! Робіть тому чумакові (що від роду відбився) домовину з рогожі». На козаку і рогожа приго­жа (приказка); Завернули його у тую рогожу Та й спустили Івана У ту яму (Т. Шевченко); Своя рогіж­ка красніша від чужого килима (приказка).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 503.