РИХТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех.
1. розм. Готувати, підготовляти що-небудь. — Рихтуй, Артемівно, обід, бо знаю, в хлопців апетит! (Дор., Три богатирі, 1959, 31); Увечері майор Яцуба, натягнувши на себе комбінезон, порався в гаражі, рихтував «Москвича» в дорогу (Гончар, Тронка, 1963, 175); // Збирати, споряджати куди-небудь. Віра рихтує мені валізку — потрібні в дорозі речі (Кач., II, 1958, 86).
2. спец. Направляти, робити придатним для чого-небудь. Мишуні раптом скортіло, щоб струг перестав діяти, і його треба було б наново рихтувати й встановлювати (Ю. Янов., II, 1954, 149); Мар’ян, мов осіння година, прийшов до оселі Волошинів, здійняв у сінях над комірними дверями [дверима] свою косу, уважно глянув, збив з кісся й почав по-новому рихтувати її (Стельмах, І, 1962, 635); Село оживало. З окремих дворів долинав і відлунювався десь аж за ставом, у панському саду, стукіт молотка. То клепали коси або рихтували грабки (Іщук, Вербівчани, 1961, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 545.