РИ́ТОР, а, ч.
1. У стародавній Греції та стародавньому Римі — оратор і вчитель красномовства. «Отці церкви» вчились у славнозвісних риторів IV століття Лібанія і Гімерія (Наука.., 1, 1969, 41); // Оратор, який має хист красномовця. У віршах про партію і Батьківщину Рильський виявляє себе як досвідчений ритор у кращому розумінні цього слова (Криж., М. Рильський, 1960, 160); Корнель, Расін, Мольєр, Вольтер, Гюго, Дюма — це інша річ: про них ми не замислюючись скажемо, що вони, можливо, прекрасні, чудові літератори, віршувальники, митці, ритори, декламатори (Про мист. театру, 1954, 41).
2. Оратор, який, володіючи мистецтвом красномовця, говорить красиво, але беззмістовно. У нас всякого було народу, не тільки поповичів, тих риторів.., та й панів високовчених (Стор., І, 1957, 259).
3. У братських школах і в академії України та в духовних семінаріях дореволюційної Росії — учитель або учень по класу риторики. Колишній ритор Київської академії, вихований на промовах і політичних трактатах Ціцерона та мемуарах Юлія Цезаря.., — стояв на цілу голову вище не тільки за своїх однолітків, а найосвіченіших людей цілого війська (Добр., Очак. розмир, 1965, 21).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 544.