РЕЧИТАТИ́В, у, ч., муз.

1. Форма вокально-музичного твору, яка інтонаційно та ритмічно наближається до декламації; наспівне декламування. В опері [«Різдвяна ніч»] занадто багато речитативу (Укр. муз. спадщ., 1940, 90); Речитатив супроводять здебільшого довгі або короткі акорди, а часом і виразні, відповідно ритмізовані фрази та мотиви в оркестрі (Осн.. диригув., 1960, 129); // Промовляння співучим голосом, наспівним декламуванням. В глибині [майдану], біля мечеті, сиділи сліпі турецькі старці і тягнули речитатив легенди про Едіге, великого героя (Тулуб, Людолови, І, 1957, 213); Починається молебень. Урочисті речитативи молитв раз у раз порушуються сухим клацанням фотографічних затворів (Гончар, II, 1959, 360).

2. у знач. присл. речитати́вом. Наспівно, протяжно. — Чумаче, чумаче, чого зажурився, чи воли пристали, чи з дороги збився? — речитативом ревів пан Лятошенко (Стельмах, Хліб.., 1959, 417); Сивоусий поляк Згурський хрипло проказував речитативом: — Сердитий вітер завива… (Рибак, Час.., 1960, 88); В машині затишно, дуже весело од молодого, співучого голосу товариша Сави. Він декламує речитативом, наслідуючи манеру та вимову гуцулів-верховинців (Мас., Під небом.., 1961, 73).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 523.