РЕТИ́ВИЙ, а, е.

1. розм. Який виявляє надмірну старанність, запопадливість у чому-небудь. — Покричати ми майстри, — вилаяв себе в думках Гурін. — Сидить у кожному ретивий адміністратор, дай тільки розійтися (Жур., Вел. розмова, 1955, 12); — Не хвилюйся. Вже погане минулося.. Є у вас ретиві діячі (Хижняк, Невгамовна, 1960, 100); // Баский, бадьорий (про коня). І здається: кінь ретивий Топче наших ворогів (Метл. і Кост., Тв., 1906, 41).

2. нар.-поет. Палкий, гарячий (про серце). Моє серце ретивеє Печалі не знає (Чуб., V, 1874, 173).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 516.