РЕ́ПАНИЙ, а, е, розм.
1. Який потріскався, лопнув від чогось, покрився тріщинами, дав тріщини. Коли взяв [голова] на репану губу товсту незграбну цигарку, тихо заговорив: — Ну так: підеш, Саню, льон брати на пробу врожаю (Ле, Мої листи, 1945, 21); Мар’ян репаними руками делікатно брав шматок хліба й апетитно їв, облизуючись, як лисиця (Чорн., Визвол. земля, 1959, 119); Мені іноді здається, що я теж схожий на вітряка, який основою.. тримається чорної, репаної землі, а крилами жадає неба… (Стельмах, Гуси-лебеді.., 1964, 103).
2. перен., зневажл. Неграмотний, неосвічений (про людину). — Але де ж нам, доню, такого жениха взяти? Підеш, серце, за такого сірого та репаного мужика, як і твій батько (Н.-Лев., IV, 1956, 18); Леонтій швидко міняє на своєму гостроносому обличчі вирази такого собі не дуже розумного простака-роботяги, репаного пастуха, зашкарублого скотаря, пропахченого силосом, возія-фуражира (Вол., Місячне срібло, 1961, 257).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 507.