РЕМІ́ННЯ¹, я, с., розм. Збірн. до ре́мінь 1. Не боявся Микула й діла: коли зупинялись на ніч, котив вози, зв’язував їх мотузами й ремінням, копав разом з усіма рів навкруг стану (Скл., Святослав, 1959, 339); Незабаром зайшов начальник варти, щелепастий здоровило, увесь у ремінні, в блискучих крагах (Гончар, II, 1959, 292).

РЕМІ́ННЯ², я, с., розм. Збірн. до ремі́нь. Навіть не оглядаючись, я узнаю, що це їде хтось із небагатих людей, бо упряж на конях не рипить ремінням (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 114).

◊ Дра́ти ремі́ння — те саме, що Дра́ти (спуска́ти) ремі́нь і Наспуска́ти ремені́в з кого (див. ремі́нь). За невміння деруть реміння (Номис, 1864, № 6035).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 502.

Реміння, ня, с. соб. Ремни. АД. І. 104. За невміння деруть реміння. Ном. № 6035. Ум. Реміннячко.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 12.