РЕГОТУ́Н, а́, ч., розм.
1. Той, хто любить реготати. О. Хведор був веселий, реготун (Н.-Лев., І, 1956, 116); Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з заліза збитий [Максим], а до того ще й меткий, як заєць, співун, реготун… (Мирний, І, 1949, 213).
2. Уживається як прикладка до назви птахів родини чайок або як назва цих птахів. Раптом в одному боці почувся наче сміх, наче крик.. По довгій хвилині здогадався, що це кричать чайки-реготуни (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 268).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 479.