РАТЬ, і, .ж.
1. У Київській Русі, а пізніше у Російській державі до XVIII ст. — назва війська, збройного загону. [Ярослав:] Що ж, бій, так бій! Скликати зараз рать! Не в перший раз нам ворога стрічать (Коч., Я. Мудрий, 1946, 110); Чи не слід нам розпочати, браття, — як співали в сиву давнину, — спів про те, як із своєю раттю вирушав князь Ігор на війну (Забіла, У.. світ, 1960, 159); // Урочиста назва сучасного війська, збройного загону. Радянські воїни, визвольна польська рать Нетлінну здобули в боях священних славу… (Рильський, III, 1961, 151); Зійшлась з околиць партизанська рать опівночі знайомими шляхами (Тер., Ужинок, 1946, 35).
2. кого, чого і яка, перен. Величезна кількість кого-, чого-небудь однорідного. О кодло підле і несите, Дурисвітів злостива рать! Чи правду нашу вам убити? Чи наше братство розбратать? (Рильський, II, 1960, 318); Він дивився на схід, на дерев зачаровану рать (Голов., Близьке.., 1948, 159); — Життя всього красу І навіть пісню солов’їв В забій в душі несу. Тому підземної пітьми Не зна шахтарська рать (Нагн., Вибр., 1957, 116).
3. уроч. Битва. Коли на Дніпрі чи в степу з’являвся ворог, водили [старійшини] людей на рать (Скл., Святослав, 1959, 12); Я тоді відповів: «Не хвались, їдучи на рать, а хвались, їдучи з раті» (Ленін, 38, 1973, 154).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 455.