РА́ТНИК, а, ч.

1. заст. Боєць раті, воїн. В окопах ратники з берданками. Народ сірий, непідготовлений (Вас., Незібр. тв., 1941, 204); Руські ратники бились на Куликовому полі в кольчугах, шоломах бойовими сокирами, мечами і списами власного виготовлення (Укр. іст. ж., 6, 1960, 112).

2. У дореволюційній Росії — рядовий державного ополчення. Ходкевич з усіма силами кинувся на ратників ополчення (Іст. СРСР, І, 1956, 165); За обідом Геннадій розповідав, що повітове дворянство вирішило спорядити сотню ратників (Кочура, Зол. грамота, 1960, 31).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 454.